Поетична сторінка

Сокіл вільний розглядає
В синім небі жовте поле.
Він один на світі знає,
Що єднає всіх довкола,
Що єднає мати й сина.
Сонце знає й бачать зорі,
Що дитина відчуває
Від батьківської долоні.
Про що мріє сивий воїн
Під страшним вогнем ворожим?
Захистить він свою землю,
Знає він, ми переможем!
І під мирним світлим небом,
Як одна міцна родина,
Заспівають всі навколо:
Ми - єдина Україна!


* * *

Ти питаєш мене чому я сумна?
А сумую тому - бо в Вкраїні війна.
Мій народ у вогні, плачуть знов матері.
Хоче ворог країну мою розділити,
Право вибору забрати і спалити наші хати.
Закувати нашу волю, відібрати кращу долю,
Зробити з нас  слухняних ляльок,
щоб за мотузок - ми скок, а за ланцюжок – ми циц.
Та ми – єдина країна, єдиний народ.
У єдності наша сила, що зміцнює род.
Ми за єдність, скоріше об’єднаймось, брати!
Щоб від Заходу до Сходу міць постала навіки.
Щоб не сміли половинить, за нас рішення приймать.
А квітучій Україні в мирі й злагоді зростать!

       

У давні часи волелюбних козаків
На річці Дніпро народилось село.
У чистому полі, великому лузі
При старих порогах стояло воно.

І жили там люди трудящі й веселі,
З природою в добром сусідстві були.
І мріяли ліс посадити у полі,
Щоб ріс серед степу на цілі віки.

А мрії, як птахи, летять на просторі,
І вітер на крилах несе їх у даль.
І сильні дуби виростають у полі
На радість селянам, звірям і птахам.

Пройшли покоління, людей тих не стало,
І ліс залишився у полі один.
Й хоч виросло сильних дерев в нім немало,
Та сумно йому без веселих родин.

Чекав він так довго і вдень і уночі.
Чекав й дочекався на свою біду:
Прийшов дроворуб, зняв сокиру з плеча.
Посіяв навколо він тугу бліду.

І кожного року приходили люди.
Смітили, рубали, палили його!
Страждали дерева! Страждали всі звірі!
Невже посадили його для цього?!

* * *

У брудному полі, у малому лузі
При старих порогах на річці Дніпро
Стоїть сухий дуб у печалі і тузі
І каже: «Навіщо ви, люди? За що?!»

       

Ми  єдині!
Живемо на Україні!
Ми дуже дружні,
А разом - всі потужні!
Українці – вірні друзі,
Як травинки у рідному лузі.
Ми, як зорі, яскраві,
Як реп’яшки, цікаві.
Ми – єдина країна!
Ми разом, як в городі малина.
Ми добрі, привітні,
Щедрі, як поля житні.
Нас не розділити!
Навіть потопом не спинити!
Ми - соборні, як на небі хмаринки,
Як весняні росинки.
Кожен з нас, немов яблука плід,
Разом ми – український наш рід!

       

Сонячний день навколо,
На небі райдуга кольорова.
І ось раптом – будинок палає,
Що робити – ніхто вже не знає.
Дим у повітрі, хата у вогні.
«Що вдіяти?» - скажіть ви мені!
І ось пожежні примчали,
Пожежу вони вгамували.
Диму немає, хата вже не палає,
Сирена пожежна уже не лунає.
Живі та здорові зосталися всі,
Бо пожежні згасили всі палючі вогні.
Дякую, пожежники, Вам – справжнім рятівникам!
Ви – справжні герої, Вам вклоняються всі,
Бо ви – є сучасні богатирі!



* * *

У кожного своя країна,
Моя Вітчизна – Україна.
Хай хтось у Греції живе
Та у Венецію пливе.

Хтось по Землі весь час мандрує,
Шукає райський край усюди,
Але для мене ти одна -
Моя Вкраїнонька свята.

Мій край єдиний і безмежний,
Народ живе тут незалежний
Нас не здолають, не зламають
І на коліна не поставлять.

Тут живуть патріоти народу,
Всі  - нащадки козацького роду.
Ми толерантні, веселі, добрі,
Дружні, єдині, дуже хоробрі.

Я так пишаюся народом своїм
Рідним, українським, таким дорогим
Вірю в майбутнє, вірю в тебе,
В твоїх Мудрагелів, що дивують мене.

Буду в серці завжди пам’ятати
Тих, хто Вкраїну зумів  врятувати.
Слава, пошана нашим дідам,
Вільним і мужнім козакам.


       

Десьу космосі великім,
Не людським і дуже дикім,
Є планета - дивина
Загадкова вся вона.

Кришталеву  шапку має,
А води - ніде немає.
Як  планета зветься ця
Там, мабуть, життя нема?

Загадкова ця  планета
Вся палає, мов комета,
Грається вона з вогнем
Рік за роком, день за днем.

І щоб не було війни
Бог  сказав: «Ось ти, диви!»
Марс планета стала,
Нас  зачарувала.

       

Встану вдосвіта я швидко,
Заспіваю пісню гучно
Про рідне місто, рідний серцю  край,
Степ широкий, неозоре  поле та зелений гай.

Пісня лине, розливається над осоками,
Понад вулицями, будинками високими.
Понад лісом та й берегом  похилим,
Над моїм Запоріжжям  рідним і милим.

Ллється, місто прославляє,
Як воно на сонці грає,
Як хвилі Дніпра на березі б’ють,
Як хоробрі козаченьки в бій з татарами ідуть.

Як будували славний Дніпрогес,
Про могутні заводи до самих небес.
Про великий острів Хортиця,
Що у самому серці Запоріжжя знаходиться.

Запоріжжя- містокрасне,
Бувши тут хоч раз,
Пам'ять всерцізалишиться
На увесьмайбутній час.

Запоріжжя,  краю рідний!
І до чого ж гарний ти.
Ти козацтва слави гідний
Славу цю – вікам нести.

Про Славуту й Хортицю, про козацький край,
Цю чудову пісню  зі мною заспівай,
Будем  місто прославляти  на усі віки,
Гартувати свої сили, бо ми — козаки!



* * *

Колись було на Україні…
Жили запорожці славні.
Вони були одні єдині,
Були борці умілі, вправні.
Між усіма була велика дружба.
Вона допомагала, коли йшла військова служба.
Служили козаки всі сміло,
Доробляли впевнено  до кінця усяке діло,
Були натреновані та мужні,
Сильні, сміливі, потужні.
І навіть зараз, у таку годину,
У серці кожного із нас
Дух козаків, дух дуже сильний,
Який об’єднує всіх повсякчас.
І Запоріжжя наше славне
За Україну бореться, відважне.
І віриться: настануть дні щасливі,
Ми піднімаймося, щоб вижити і жити,
І будуть квітнуть запорізькі ниви,
І наш Славута хай шумить!



* * *

Як паросток, щопрагнесонця,
Моя країна – Україна.
Визволялась, пробивалась,
Об’єдналася в єдине.

Україна незалежна,
Її не здолати,
Наша армія могутня -
Доблесні солдати.

То ж цвіти, моя країно,
Набирайся сили,
Проростай квітками щастя,
Ти у нас єдина.  

Наша гордість – українці,
В гурті наша сила.
Незалежна, нездоланна
Україна мила!